У тихих долинах біля підніжжя гори Тенран у японській префектурі Сайтама волонтери ручними пилами проріджують ліс, саджають і збирають рис. Гора невисока, всього 197 метрів, і більше схожа на великий пагорб, але її околиці вважаються типовим сатояма, тобто традиційним ландшафтом, де села сусідять із лісом і полями. Волонтери в цьому місці вже тридцять років тому врятували територію від забудови. Серед вишневих гаїв і заростей сусукі гніздиться крихітна мишка-жаткар, а на рисових чеках вечорами спалахують світлячки. Перед нами не дика природа в чистому вигляді, а результат постійного, але щадного втручання людини.
Дослідження, опубліковане в Nature Sustainability у 2025 році, поставило під сумнів звичну ідею про те, що відхід людей автоматично повертає природу. Науковці з Шеффілдського університету та японських університетів Токіо-Сіті й Кіндай вивчили лісові, сільськогосподарські та приміські ландшафти Японії. Вони зіставили дані про чисельність населення, землекористування й температуру з понад 1,5 мільйонами спостережень за 464 видами птахів, метеликів, світлячків і кладок жаб, а також за 2 922 видами рослин. Охопили вони період від 5 до 17 років, починаючи з 2004 року. Результат виявився несподіваним: втрати біорізноманіття фіксувалися в більшості вивчених груп незалежно від того, зростало населення регіону чи скорочувалося. Стабільніше природа виглядала лише там, де чисельність людей не змінювалася.
Японію дослідники називають «країною-авангардом» депопуляції: на їхню думку, те, що вже відбувається тут, у найближчі десятиліття може повторитися в Південній Кореї та Китаї. Населення країни стрімко зменшується. Перепис 2025 року показав падіння на 2,5 % за п'ять років, або на 3,17 млн осіб. Частка сільських жителів, за даними Світового банку, становить близько 7,7 %. Порожніючі села перетворюються на два різні сценарії, і обидва шкодять дикій природі: частину занедбаних рисових полів забудовують, а частина заростає бур'яном. У Європі картина теж неоднозначна. За даними Євростату, за 2015–2020 роки населення переважно сільських регіонів ЄС знижувалося приблизно на 0,1 % на рік, а в іншій публікації відомства йдеться про 0,2 % на рік.
Напівприродні луки, які людина століттями створювала косінням і випасом, особливо добре показують, як це працює. У Швеції близько третини червонокнижних видів пов'язані із сільськогосподарськими ландшафтами, де збереглися такі луки. На одному квадратному метрі тут нерідко трапляється близько сорока видів судинних рослин, а іноді й більше. Однак за останні 100–150 років напівприродні оселища в країні сильно скоротилися, і більшість шведських луків сьогодні не відповідають критеріям доброго природоохоронного стану.
Багато видів пристосувалися до помірного й регулярного впливу: до сезонного затоплення чеків, випасу, проріджування лісу й випалювання трави. Коли ці практики припиняються, ландшафт поступово заростає одноманітним лісом або пересихає, і разом із ним зникають оселища для земноводних, комах і трав. Гарна ілюстрація — хейке-світлячок: його популяції останніми роками швидко скорочуються в багатьох районах Японії, а в сатояма місцеві громади відновлюють водні оселища саме для нього. Автори дослідження наголошують, що без цілеспрямованої підтримки такі ландшафти часто не відновлюються, і чекати, що все налагодиться саме собою, не варто.
Утім, у висновку є застереження. Там, де біорізноманіття складалося разом із традиційним землекористуванням, просте «повернення природи» може обернутися втратою. Саме такі місця, за логікою дослідження, потребують продовження звичного догляду, а не його припинення.
Тому розмова про майбутнє японської та європейської глибинки зводиться не до вибору між людьми й природою. Дослідники закликають поєднувати ренатурацію з економічним розвитком і спиратися на традиційні практики. Підтримка дрібного фермерства й навчання місцевих жителів догляду за угіддями виглядають тут розумною альтернативою самим лише заповідникам.
