У запилених ящиках музеїв Австралії та Європи десятиліттями зберігалися зразки, які тепер переписують історію місцевих сумчастих. Десятирічне дослідження показало: те, що вважали відомими видами коротконосих бандикутів, насправді приховує два нові — і один із них, вочевидь, зник ще до того, як учені встигли його описати.
Йдеться про малого бурого бандикута (Isoodon microtis) з Південної Австралії та новогвінейського бурого бандикута (Isoodon moresbyensis). Перший, судячи з колекційних екземплярів, мешкав у регіоні близько століття тому й вимер, не залишивши сліду в сучасній фауні. Другий раніше вважався лише підвидом північного бурого бандикута, але морфологічні та генетичні дані підтвердили його самостійний статус.
Дослідники із Західноавстралійського музею, Квінслендського технологічного університету та Південноавстралійського музею вивчили сотні черепів і тканин зі світових колекцій. Порівняння розмірів, форми та ДНК дало змогу уточнити межі видів у роді Isoodon. У результаті з'ясувалося, що в Південній Австралії колись жили одразу три види: південний бурий бандикут, новоописаний малий бурий і квенда (Isoodon fusciventer).
Квенда, яку традиційно вважали західноавстралійським видом, за новими даними раніше мешкала значно східніше — аж до околиць Аделаїди, острова Кенгуру та архіпелагу Нюйтс. Це розширює уявлення про її історичний ареал і, можливо, пом'якшує загальну оцінку загрози для виду, хоча локальні популяції в Південній Австралії все ще потребують захисту.
Зміни в класифікації безпосередньо впливають на природоохоронні стратегії. Південний бурий бандикут, який уже перебуває під загрозою зникнення, тепер, судячи з усього, має ще більш обмежений ареал. Натомість ширше поширення квенди дає надію, що вид загалом стійкіший, ніж думали раніше. Такі перегляди показують, наскільки крихкою й неповною є наша картина біорізноманіття навіть у добре вивчених регіонах.
Відкриття вимерлого виду викликає змішані почуття: радість від відновлення історичної правди й гіркоту від усвідомлення, що унікальна тварина зникла, так і не отримавши назви за життя. Водночас знахідка живого виду на Новій Гвінеї нагадує, що музеї — це не просто сховища минулого, а справжні скарбниці, здатні змінити наше розуміння сучасного.
Роботу над коротконосими бандикутами завершено, але попереду — вивчення довгоносих (рід Perameles), п'ять видів яких уже зникли після європейського заселення. Чергові відкриття, ймовірно, чекають у тих самих музейних ящиках.
Вивчення старих колекцій допомагає точніше оцінювати ризики зникнення й спрямовувати зусилля зі збереження туди, де вони найбільше потрібні.
