У міжнародній дослідницькій програмі, проведеній у Бразилії у співпраці Університету Вірджинії та Університету Кампінаса, 21 досвідчений учасник, здатний довільно викликати позатілесні переживання, лежав у першій кімнаті, під'єднаний до електроенцефалографа (ЕЕГ), і намагався «вийти» з тіла, щоб сприйняти зображення на екрані ноутбука в третій кімнаті на відстані приблизно сім метрів і за зачиненими дверима.
Зображення вибиралося випадковим чином зі ста можливих варіантів, і навіть експериментатори не знали його заздалегідь — один із них запускав програму й залишав приміщення.
Дослідження, опубліковане в рецензованому журналі Explore під керівництвом докторки Марини Вейлер, асистентки професора психіатрії та нейроповедінкових наук у Школі медицини Університету Вірджинії, ставило перед собою конкретну мету: перевірити, чи здатні учасники ідентифікувати прихований об'єкт краще, ніж це дозволяв би випадковий рівень.
Результати були невтішні: з 21 учасника 13 надали описи, однак вісім із них взагалі не повідомили про відчуття виходу з тіла. Штучний інтелект, який порівнював письмові описи з реальними зображеннями, показав, що правильні варіанти займали місця з 16-го по 92-е у списку ранжування точності — результат, математично невідрізненний від простого вгадування.
Справжня інтрига виникла цілком несподівано, поза межами запланованого протоколу. Двоє учасників спонтанно й з точністю, яка вразила самих дослідників, описали деталі діяльності вчених у другій кімнаті, де ті перебували в момент сесії: один сидів ліворуч за комп'ютером, інший — у кутку кімнати з книгою; у другого добровольця картина була дзеркальною — усе збіглося з реальним розташуванням на момент експерименту.
Ці спостереження не були частиною цільового тесту й проходили незалежно від нього. Сама команда дослідників наголошує в публікації критичний момент: ці спонтанні збіги не пройшли офіційної статистичної перевірки, призначеної для цільових зображень, і потребують перевірки в новому дослідженні з проспективним дизайном — тобто із заздалегідь сформульованими гіпотезами.
Такі знахідки зачіпають центральне питання сучасних теорій свідомості. Глобальна робоча теорія (розроблена Бернаром Баарсом) і теорії вищого порядку (HOT) припускають, що феноменальна свідомість прив'язана виключно до нейронних механізмів доступу та метапредставлення всередині мозку — тобто свідомість виникає лише з обробки інформації в нейронних мережах. Якби описи учасників справді виявилися точними, це могло б поставити під сумнів цю фундаментальну передумову.
Інтегрована інформаційна теорія (IIT), запропонована нейробіологом Джуліо Тононі, навпаки, допускає можливість розширеної структури причинності та гнучкішого розуміння інтеграції інформації, однак навіть вона не передбачає спонтанного отримання інформації про зовнішні події без фізичного носія у вигляді сенсорних рецепторів.
Уявіть радіоприймач, налаштований на одну частоту. Раптом він починає чітко приймати сигнал сусідньої радіостанції, хоча антена й електроніка явно не призначені для цього діапазону. Поодинокий збіг можна пояснити випадковістю або несправністю, але якщо таке явище відтворюватиметься систематично, доведеться повністю переглянути саму модель пристрою приймача.
Дослідження не доводить нематеріальність свідомості й не спростовує матеріалістичні моделі, однак воно демонструє критичне обмеження наших інструментів вимірювання та вивчення: поведінкові звіти учасників і навіть сучасна нейровізуалізація залишаються принципово непрямими методами — ми ніколи не спостерігаємо одразу й безпосередньо суб'єктивний досвід.
Якщо подібні спонтанні збіги виявляться відтворюваними в майбутніх дослідженнях, це змусить учених не просто уточнювати межі нейронних корелятів свідомості, а й переглянути саму методологію вивчення феноменів, які виходять за межі контрольованих лабораторних стимулів і потребують нових, креативніших підходів до верифікації незвичайних людських здібностей.
