У лабораторії Університету Невади добровольці сиділи перед екраном з електродами ЕЕГ на голові. Їм пропонували подивитися випадково підібрані зображення — спокійні (пейзажі, сцени природи) або емоційно насичені (сцени насильства або еротичного змісту). За кілька секунд до показу емоційних картинок реєструвалася помітна фізіологічна активація: зміни провідності шкіри та мозкової активності, яких не спостерігалося перед спокійними стимулами.
Експеримент провів Дін Радін, парапсихолог і шанований дослідник свідомості. Радін працював в Університеті Невади (Лас-Вегас) і пізніше став головним науковцем Інституту Ноетичних Наук, провівши понад два десятиліття на дослідженнях межових феноменів. Він автор книги «Заплутані уми: екстрасенсорні переживання в квантовій реальності» (2006), яка стала бестселером у галузі парапсихології. За його даними, ефект повторювався в кількох серіях експериментів, а схожі результати були виявлені в історичних документах розсекреченого Проекту Stargate — багаторічної програми ЦРУ (1978–1995) з дослідження феноменів віддаленого бачення та парапсихології, хоча прямий зв'язок залишається спірним.
Радін пов'язує явище з ідеєю квантової заплутаності. Згідно з його гіпотезою, субатомні частинки можуть зберігати нелокальний зв'язок через час і простір (те саме явище, яке Ейнштейн назвав "моторошною дією на відстані"), і ця заплутаність може поширюватися на біологічні системи, включаючи людську свідомість. Якщо людський мозок дійсно реагує на подію раніше її настання через такі квантові ефекти, це ставить під сумнів класичне уявлення про причинно-наслідковий зв'язок і лінійність часу в нейронних процесах.
Однак критики вказують на серйозні методологічні обмеження. Експеримент Радіна не контролював усі можливі артефакти — від підсвідомих підказок експериментатора до статистичних флуктуацій при невеликому розмірі вибірки. Більш того, парапсихологія як галузь стикається із загальновизнаною кризою відтворюваності: незалежні лабораторії часто не можуть повторити результати з жорстким подвійним сліпим контролем і публікацією у провідних рецензованих журналах. Деякі дослідження Радіна показали статистично значущі ефекти, але з меншою силою при збільшенні розміру вибірки — патерн, типовий для методологічних проблем.
Альтернативні пояснення існують і в нейронауці. Теорії глобального робочого простору та рекурентної обробки пояснюють свідомість через інтеграцію інформації в реальному часі, без звернення до ретроактивних впливів або квантових ефектів. Класична психофізіологія пропонує простіший механізм: несвідомий мозок постійно сканує навколишнє середовище і може фіксувати ледь помітні сигнали — шерехи, коливання світла, мікровирази — які свідомість не вловлює. Так людина може реагувати на небезпеку "раніше", ніж розуміє чому.
Уявіть людину, яка раптово здригається за мить до того, як у кімнату влетіла оса, хоча ані звуку, ані видимого руху ще немає. Якщо реакція не випадкова, є кілька пояснень: мозок «передбачив» подію через ледь вловимі сенсорні сигнали, або це тонкий збіг, який статистика здатна пояснити без залучення квантової заплутаності, або дійсно задіяні невідомі механізми, що потребують революції у фізиці та нейробіології.
Сама по собі наявність таких даних відкриває глибоке питання про межі того, що вважається допустимим у дослідженнях свідомості. На одному полюсі — строгий фізикалізм, що вимагає повторюваності в незалежних лабораторіях; на іншому — ідеї, де свідомість може взаємодіяти з реальністю на рівнях, недоступних звичайним приладам і таким, що пройшли стандартну науку. Майбутні експерименти з більшими вибірками, попередньою реєстрацією протоколів та незалежною верифікацією в різних установах покажуть, чи збережеться ефект presentiment, чи виявиться методологічною особливістю конкретної лабораторії. Це питання залишається одним з найгостріших на межі нейронауки, фізики та філософії свідомості.
