На зустрічі з лідерами Близького Сходу на полях Генеральної асамблеї ООН 22 вересня 2026 року Дональд Трамп заявив, що американсько-іранські переговори «набирають великого імпульсу». За кілька годин до цього він же у своїй промові перед світовими лідерами поставив Тегерану ультиматум: або угода, яка дозволить Ірану «відновитися й стати великою країною», або «знищення Ісламської Республіки».
Заява прозвучала після тригодинної зустрічі радників Трампа Джареда Кушнера і Стіва Віткоффа з іранськими представниками. Трамп назвав переговори «дуже продуктивними» й пообіцяв нову зустріч «найближчим часом». Водночас він підтвердив мету — не допустити ядерної зброї в Ірану — і нагадав про готовність завдати удару по підземному об'єкту «Гора Топора» поблизу Натанза.
Для Трампа такий зигзаг — не виняток, а усталена модель. У 2018 році він вийшов із ядерної угоди, запровадив максимальний тиск і водночас залишав двері для переговорів. У 2020-му наказав ліквідувати Сулеймані, а потім шукав контактів. У 2026-му, на тлі вже семимісячного конфлікту, блокування Ормузької протоки й ударів хуситів, він повторює той самий прийом: публічна загроза «анігіляції» і водночас сигнал про «моментум».
Союзники в регіоні чують обидва сигнали одночасно. Саудівська Аравія, ОАЕ і Катар, присутні на зустрічі, давно домагаються від Вашингтона і стабільності, і стримування Ірану. Трамп дає їм зрозуміти: тиск залишається інструментом, але угода можлива — якщо Тегеран «зробить правильний вибір швидко». Це дозволяє зберегти коаліцію, не втрачаючи обличчя перед власною базою, яка цінує жорсткість.
Публічний образ «переговорника, який може й ударити» розходиться з реальністю: за кожним кроком до діалогу слідує ескалація риторики. Саме так Трамп зберігає ініціативу — жодна сторона не може бути впевнена, що саме він вибере завтра.
Як у покері, де гравець одночасно показує сильну руку й пропонує відкупитися, Трамп використовує невизначеність як важіль. Цього разу ставка — не лише ядерна програма, а й контроль над Ормузькою протокою та регіональними проксі.
Зрештою заява про «прогрес» — не сигнал про розморожування відносин, а спосіб тримати всіх учасників у напрузі, поки сам Трамп вирішує, який хід принесе більший виграш.
