Ми часто чуємо: «вже пізно починати». Проте Анна Мері Робертсон Мозес уперше взяла до рук пензель у 78 років — і підкорила світ.
Анна народилася 1860 року в багатодітній фермерській родині. З самого дитинства вона обожнювала малювати. У неї не було ані полотен, ані фарб, тому вона використовувала те, що було під рукою: ягідний та виноградний сік, крейду, вугілля. Вона малювала на дерев'яних дошках та шпалерах. Але в суворому сільському побуті кінця XIX століття мистецтву не було місця. У 12 років Анну вже віддали працювати служницею на сусідню ферму, щоб вона могла себе прогодувати. Мрію про творчість довелося відкласти у довгу шухляду.
У 27 років вона вийшла заміж за фермера Томаса Мозеса (загалом вона народила десятьох дітей, п'ятеро з яких померли в дитинстві). Анна стала зразковою дружиною фермера: варила мило, збивала масло, працювала в полі. Іноді вона все ж намагалася дістати олівці, але наштовхувалася на стіну нерозуміння. Чоловік та родичі вважали її малювання марною тратою часу та примхою. «Навіщо малювати те, що й так перед очима? Краще займися ділом», — чула вона у відповідь. І Анна знову ховала пензлі, обираючи обов'язок перед сім'єю.
Переломний момент настав, коли їй було вже за шістдесят. У 67 років раптово помер її чоловік. Ферму віддали синові, дорослі діти давно жили своїми сім'ями. Анна залишилася одна в порожньому будинку. Щоб впоратися з тугою та самотністю, вона почала вишивати картини вовняними нитками. Проте у 76 років важкий артрит скрутив їй пальці. Тримати голку стало неможливо.
Здавалося, остання розрада була втрачена. Але її сестра сказала: «Якщо ти не можеш вишивати, спробуй малювати».
Анна купила найдешевші олійні фарби та мольберт. І тут сталося диво: вона почала малювати не те, що бачила з вікна старої та самотньої жінки, а те, що зберігала в серці все життя. Вона зображувала «старі добрі часи» своєї молодості: прогулянки на санях, збір кленового сиропу, галасливі сільські ярмарки та свята. Вона створювала на полотні світ, сповнений тепла, якого їй так бракувало в реальності.
Вона дарувала картини друзям і розвішувала їх у місцевій аптеці та на ярмарках, де вони коштували копійки. Але 1938 року нью-йоркський колекціонер Луїс Калдор випадково побачив ці роботи, був вражений їхньою неймовірною, майже дитячою щирістю і викупив усе, що було. Він придбав їх усі по 5 доларів за штуку. Для неї це були хороші гроші, проте вона зовсім не розуміла, що через роки ці картини коштуватимуть сотні тисяч доларів.
А в 1940 році, коли Анні виповнилося 80 років, у престижній нью-йоркській галереї Отто Калліра відкрилася її виставка під назвою «Що малює дружина фермера».
Америка, втомлена від депресій та передчуття війни, була зачарована. Картини «бабусі Мозес» стали символом надії, затишку та незмінних цінностей. До 90 років вона стала суперзіркою: її запрошували до Білого дому, її обличчя з'являлося на обкладинках TIME та Life, репродукції продавалися мільйонними накладами, а компанія Hallmark почала випускати мільйонні тиражі різдвяних листівок з її роботами. Коли вона стала знаменитою, це її щиро дивувало. Вона казала: «Я просто малюю те, що бачу навколо. Не розумію, чому це когось хвилює».
Вона продовжувала працювати до самої смерті. Навіть у 100 років вона вставала о 4-й ранку і працювала у своїй майстерні, бо не могла сидіти без діла.
Вона не гналася за грошима. Коли її картини почали продаватися за величезні суми, вона продовжувала жити дуже скромно на своїй фермі та роздавати картини друзям і сусідам. (Друзям пощастило отримати такий актив у подарунок :)).
Сьогодні, через десятиліття, її роботи оцінюють зовсім інакше. У дитинстві Анні доводилося малювати ягідним соком на парканах, бо не було грошей на фарби, а зараз її оригінальні картини — бажані лоти на світових аукціонах.
Рекордна сума, сплачена за її полотно «Збір кленового соку» (Sugaring Off), склала 1,36 мільйона доларів. Навіть невеликі оригінальні роботи регулярно йдуть з молотка за десятки та сотні тисяч доларів. Жінка, яку рідні вважали дивакуватою та такою, що марнує час, зрештою не лише прославила своє ім'я, а й заробила статки, ставши мільйонеркою ще за життя.
Вона писала картини до 101 року, створивши за своє «пізнє» життя понад 1500 полотен. Анна Мері ніколи не шкодувала про те, що не почала раніше, і не тримала зла на родину за нерозуміння. Її філософія була простою та непохитною:
«Я озираюся на своє життя як на дуже хорошу роботу. Я була щасливою. Життя — це те, що ми з нього робимо. Так було завжди і так буде завжди».
