Увечері 25 жовтня 2026 року Александар Вучич вийшов до прихильників у штабі Сербської прогресивної партії і вимовив коротку фразу: «Цілком ясно, що ми програли ці вибори. Переміг „Студентський список“». За кілька хвилин вулиці Белграда заполонили десятки тисяч людей із гудками та криками «Александар пішов».
Це не просто поразка правлячої партії. Вучич, який з 2014 року контролював владу як прем'єр, а згодом президент, сам призначив дострокові вибори після двох років студентських протестів. Приводом стало обвалення навісу на вокзалі в Нові-Саді в 2024 році, що забрало 16 життів і викрило корупцію та бездіяльність влади. Протести, що почалися на кампусах, перетворилися на загальнонаціональний рух, який не мав єдиного лідера і тому його було важко дискредитувати.
За роки при владі Вучич звик до ролі сильного лідера, який уміє мобілізувати націоналістичний електорат і контролювати інститути. Він неодноразово вигравав вибори, звинувачуючи опозицію в іноземному втручанні. Однак цього разу попередні дані показали, що «Студентський список» набирає близько 52–53 % голосів і отримує 135–140 мандатів із 250, тоді як його партія — близько 105. Явка наблизилася до 70 % — рекорд за десятиліття.
Визнання поразки пролунало майже одразу після закриття дільниць. Вучич не став оспорювати результати чи закликати до перерахунку, як це бувало раніше. Він лише згадав «незалежні ЗМІ» та «американську глибоку державу», але не вжив жодних кроків до опору. Це свідчить про те, що тиск вуличного руху й утома власної бази виявилися сильнішими за звичні інструменти утримання влади.
Студентський рух не пропонував готової програми чи яскравого лідера — саме тому він зміг об'єднати професорів, фермерів, акторів і суддів. Вучич, звиклий до персоналізованої політики, зіткнувся з противником, якого неможливо було персоналізувати й демонізувати.
Ситуація нагадує, як свого часу шаховий гросмейстер, звиклий до складних комбінацій, програє, коли суперник просто відмовляється грати за його правилами й переводить партію в ендшпіль, де кожен хід противника посилює тиск. Вучич зрозумів, що подальший опір лише прискорить його політичний кінець.
Для Сербії це означає не лише зміну влади, а й перевірку: чи зможе децентралізований рух перетворити протестну енергію на стійкі інститути. Для Вучича — рідкісний момент, коли репутація сильного лідера зіткнулася з реальністю, яку він уже не міг контролювати.
