27 вересня 2026 року Александар Вучич зачитав текст відставки перед будівлею президентства в Белграді. «Сьогодні день, коли я йду», — заявив він прихильникам, що зібралися біля будівлі. За кілька хвилин до цього він оголосив про помилування 49 осіб, зокрема 23 фігурантів протестів.
Рішення завершує другий і останній президентський термін Вучича, який мав спливти в середині 2027 року. Конституція забороняє третій термін, тому відставка відкриває шлях до посади прем'єр-міністра. Парламентські вибори призначено на 25 жовтня, і Вучич очолить список Сербської прогресивної партії (СНС) під назвою «Єдина Сербія». Спікерка парламенту Ана Брнабич стане тимчасовою президенткою до нових виборів глави держави до кінця грудня.
За 18 місяців до цього Вучич уже попереджав про швидку відставку. У червні 2026 року на мітингу прихильників він сказав, що залишиться президентом «лише пару тижнів». Тоді ж він оголосив про дострокові вибори на тлі масових студентських протестів, що почалися після обвалу навісу на вокзалі в Нові-Саді в листопаді 2024 року, який забрав 16 життів.
Протести, організовані переважно студентами, стали найсерйознішим викликом для Вучича за понад десятиліття. Опозиція та правозахисники звинувачують владу в корупції та халатності під час будівництва. Вучич і його партія відкидають звинувачення, але тиск на вулицях не слабшає.
Вучич уже не раз змінював посади, зберігаючи контроль: з прем'єр-міністра в президенти, тепер — назад у прем'єр-міністри. Щоразу він посилався на волю народу та необхідність «захистити Сербію». Відставка в 2026 році вписується в ту саму логіку: конституційні обмеження та вуличний тиск змусили його змінити крісло, але не залишити владу.
Сили, що штовхають Вучича, очевидні. Короткий строк — зберегти вплив до виборів. Середній — не допустити приходу опозиції. Прихований — залишитися ключовою фігурою в партії та країні, попри заборону на третій президентський термін. Публічний образ «захисника Сербії» розходиться з документованою практикою: дострокові вибори, коаліції та помилування використовуються для консолідації влади.
Як шахіст, змушений віддати ферзя, щоб урятувати короля, Вучич жертвує президентським кріслом заради можливості залишитися при владі в іншій ролі. Хід виглядає вимушеним, але розрахований на збереження позиції.
Цей крок показує, як лідери, що довго тримали владу, адаптують правила під себе, коли формальні обмеження та суспільний тиск сходяться в одній точці. Для Сербії це означає продовження боротьби за контроль над інститутами, а не їхнє оновлення.
