22 вересня 2026 року Антоніу Гутерріш стояв за трибуною Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку й говорив про чотири «випробування влади»: війну і мир, нерівність, клімат і штучний інтелект. «Тріщини перетворилися на каньйони», — заявив він, закликаючи регулювати ШІ, припиняти конфлікти й реформувати організацію, чиї механізми «відображають реалії давно минулої епохи».
Промова стала останньою для генсека, чий другий п'ятирічний термін спливає 31 грудня. Гутерріш, колишній прем'єр-міністр Португалії, уже десять років обіймає цю посаду й послідовно виступає за багатосторонні рішення: від кліматичних угод до захисту прав людини. Делегати зустріли оплесками його слова про дві держави для ізраїльтян і палестинців, про те, що «забруднювачі повинні платити», і про необхідність реформ Ради Безпеки.
За десятиліття при кермі Гутерріш не раз стикався з обмеженнями: вето постійних членів Радбезу, скорочення фінансування з боку США та інших країн, зростаючий скепсис до багатосторонності. Його публічний образ — переконаного прихильника глобального співробітництва — збігається з документованою позицією: він послідовно вимагав припинення вогню в Україні, Судані, Газі та інших гарячих точках, просував Глобальний цифровий пакт і діалог щодо управління ШІ.
У цій промові немає несподіваного повороту. Вона підтверджує сталий патерн: навіть на схилі повноважень Гутерріш використовує трибуну не для особистих амбіцій, а для нагадування про те, що «життєво важливі рішення ніколи не повинні передаватися машинам» і що «вбивчі роботи не мають місця в нашому майбутньому». Він закликає провідні держави ділитися даними про ризики ШІ та створювати незалежний нагляд — саме те, за що він виступав раніше.
Сили, що діють на нього, очевидні: лідер, який іде, прагне залишити по собі не лише інституційну спадщину, а й моральну позицію. Він знає, що реальна влада в ООН обмежена, але платформа дозволяє зафіксувати порядок денний для наступника. Публічні заяви й дії не розходяться: Гутерріш не змінює курс під тиском геополітики.
Уявіть капітана, який в останній рейс усе одно вивішує сигнали про шторм і пропонує новий курс — не тому, що сподівається врятувати цей корабель, а щоб наступний екіпаж знав, куди плисти. Так і тут: промова Гутерріша — не прощання, а передача естафети.
Цей момент показує, як в епоху фрагментації та «права сильного» постать, позбавлена реальної влади, продовжує наполягати на правилах і взаємозалежності. Вона нагадує, що інституційна пам'ять і наполегливість іноді важливіші за миттєві перемоги.
Гутерріш іде, але його фінальний заклик залишається: світ, побудований на взаємозалежності, вартий того, щоб боротися за нього до кінця.
