На початку липня 2026 року увагу астрономічної спільноти знову привернула робота астрофізика Беатріс Вільярроель та її проєкту VASCO. Недавня публікація в Liberation Times детально проаналізувала еволюцію досліджень, що розпочалися кілька років тому з пошуку об'єктів на архівних знімках неба, які то зникали, то з'являлися.
Проєкт VASCO (Vanishing and Appearing Sources during a Century of Observations) від самого початку ставив перед собою амбітну мету: порівняти старі фотографічні огляди неба з сучасними даними для виявлення рідкісних астрофізичних подій — як-от кандидатів у «зниклі» зорі або слідів позаземних цивілізацій. Протягом приблизно 70 років команда проаналізувала сотні мільйонів об'єктів. Замість очікуваних екзотичних астрофізичних феноменів дослідники виявили тисячі короткоживучих транзієнтів — точкових спалахів, які виникали на платівках і зникали протягом лічених хвилин або навіть секунд.
Особливий інтерес викликають події на знімках 1940–1950-х років, зроблених задовго до запуску першого штучного супутника «Супутник-1» у жовтні 1957 року. На цих платівках зафіксовано випадки, коли за одну експозицію з'являлося одразу кілька яскравих точок. Одним із найяскравіших прикладів стали дев'ять спалахів на одній платівці протягом приблизно 50 хвилин. Такі події важко пояснити звичайними астрономічними явищами: метеори, астероїди або змінні зорі не дають подібної картини.
Критики тривалий час вказували на ймовірні дефекти емульсії фотоплатівок — пил, хімічні плями або артефакти проявлення. Проте нещодавні незалежні дослідження суттєво ускладнили таке пояснення. Інженер NASA у відставці Іво Буско у препринті за червень 2026 року проаналізував пари платівок з архіву Гамбурзької обсерваторії. Він зосередився на оптичній аберації — комі, що характерна для певних телескопів. Світло від справжніх небесних об'єктів проходить крізь оптику і залишає специфічний «слід» із крилами та хвостом, який дефекти плівки відтворити не здатні. Буско ідентифікував одинадцять таких транзієнтів, підтвердивши, що вони є реальними зображеннями світла з космосу.
Додаткової інтриги додають статистичні закономірності. Спалахи частіше реєстрували в періоди атмосферних ядерних випробувань (зростання ймовірності становить близько 45–80 % залежно від аналізу). Крім того, спостерігається помітний дефіцит подій у тіні Землі на геостаціонарних висотах — там, де сонячне світло не могло б відбитися від гіпотетичних об'єктів. Згідно з однією з моделей, цей ефект досягає значущості у 22 сигма. Незалежні реплікації, зокрема роботи Брайана Догерті та Кевіна Канна, підтвердили ці кореляції.
Беатріс Вільярроель у розмові з космологом Брайаном Кітінгом підкреслила: об'єкти, якщо вони реальні, «все ще там». Команда продовжує роботу, наголошуючи на необхідності подальших перевірок і нових спостережень.
Наукова спільнота ставиться до знахідок обережно. Ніхто не стверджує, що йдеться про позаземні зонди, але дані потребують ретельного вивчення. Нові препринти знімають частину скептичних зауважень, переводячи дискусію на наступний рівень — від сумнівів у реальності сигналів до пошуку їхньої природи. Майбутні спостереження за допомогою сучасних інструментів можуть дати відповідь, чи були ці спалахи рідкісними природними явищами, чи чимось більш незвичним у навколоземному просторі середини XX століття.
Поки астрономи продовжують досліджувати архіви, історія нагадує: небо приховує ще багато несподіваного, і іноді старі фотоплатівки розповідають історії, які ми тільки починаємо чути.
