Перш ніж звук стає музикою, він уже існує як можливість.
Він шукає голос, рух, струну, простір — форму, через яку зможе проявитися. І, можливо, завдання музиканта не завжди полягає в тому, щоб придумати його чи підкорити. Іноді справжня творчість починається в той момент, коли людина перестає заздалегідь вирішувати, якою має бути музика, і дозволяє їй самій показати дорогу.
12 жовтня 2026 року на Венеційській бієнале японському композитору й виконавцю Кейдзі Хайно (Keiji Haino) вручили «Золотого лева» за внесок у розвиток сучасної музики.
Його називають «поетом шуму». Але за цим визначенням криється не прагнення створювати хаос, а рідкісна філософія слухання: звук для Хайно — не пасивний матеріал у руках автора, а самостійний учасник народження твору.
Не повторювати вже накреслене
Кейдзі Хайно уникає слова «імпровізація», коли говорить про свою музику. Йому ближче японське поняття nazoranai — «не повторювати», «не йти накресленою лінією», «не відтворювати вже наявну форму».
Це принцип, протилежний механічному повторенню.
Музикант не приходить на сцену з наміром відтворити заздалегідь відому конструкцію. Він входить у простір і слухає: що вже існує в ньому зараз? Як відповідає зала? Що відбувається з тілом? Який голос готовий народитися саме цієї секунди?
Тому те саме виконання неможливо повторити. Змінюється простір, змінюється внутрішній стан людини, змінюється взаємодія зі слухачами — і разом з ними народжується інша музика.
В інтерпретації, що прозвучала під час вручення нагороди, Хайно сприймає звук як щось, що має власну волю: митцеві важливо не придушувати її, а дозволяти їй проявитися.
Коли музика проходить крізь тіло
Творча практика Хайно існує на перетині багатьох напрямів: року, блюзу, фри-джазу, нойзу, електроакустики, дроуну, народної та середньовічної музики.
Однак сам музикант не прагне належати до жодного з них.
За понад п'ятдесят років творчої діяльності він випустив понад 200 записів і дав понад 2000 концертів. Він працює з гітарою, голосом, ударними, електронікою, синтезаторами, духовими та струнними інструментами. Але інструмент для нього — не просто пристрій, що виробляє звук. Це ще одна форма, яка вступає в контакт з людиною.
Під час виступу звучить усе: дихання, напруження м'язів, жест, відстань до мікрофона, рух рук і навіть пауза, в якій ще нічого не сталося.
Звук стає тілесним досвідом — первинним, непередбачуваним і неповторним. Саме взаємодію звуку, тіла й простору Венеційська бієнале назвала однією з найважливіших особливостей мистецтва Хайно.
Прем'єра без музичних кордонів
За два дні до вручення нагороди, 10 жовтня, на відкритті 70-го Міжнародного фестивалю сучасної музики Хайно представив світову прем'єру твору It Has Become Something Like This — «Це стало чимось подібним».
У 70-хвилинному виступі поєдналися голос, ударні та колісна ліра — старовинний струнний інструмент, звук якого народжується завдяки обертанню дерев'яного колеса.
Але важливішим за незвичний склад виявився сам задум.
Хайно запропонував слухачам звільнитися від звички негайно давати музиці визначення. Що це — рок, сучасна композиція, ритуал, шум, імпровізація? Для автора подібні категорії обмежують безпосереднє переживання звуку.
Сама назва твору ніби залишає форму відкритою: не стверджує, чим саме стало звучання, а дозволяє кожному присутньому зустрітися з ним без готової відповіді.
Так музика перестає бути об'єктом, який необхідно правильно розшифрувати. Вона стає подією, що відбувається між виконавцем, інструментом, простором і слухачем.
Дитина звуку
Тема Венеційської бієнале 2026 року — A Child of Sound, «Дитя звуку».
Художня керівниця фестивалю, італійська композиторка Катерина Барб'єрі, пропонує побачити в музиці простір первісної відкритості. Дитина зустрічає світ ще до того, як навчиться поділяти його на жанри, правила та допустимі способи сприйняття. Вона не питає, чи правильно звучить почуте. Вона досліджує його з подивом.
Такий слух ще вільний від очікувань.
Тому «дитя звуку» — не вказівка на вік, а стан свідомості, у якому людина здатна почути знайоме вперше. Музика повертає нас до сприйняття, що існує до оцінки: до чистої зустрічі з вібрацією, рухом і теперішньою миттю.
І творчість Хайно ідеально розкриває цю ідею. Він не пропонує слухачеві зручну мелодію чи заздалегідь підготовлену емоційну дорогу. Він залишає простір відкритим — щоб кожен міг віднайти у звучанні власний відгук.
Хто створює музику?
Ми звикли говорити: композитор написав твір, музикант виконав його, слухач почув.
Але в живому творчому процесі ці ролі перестають бути окремими.
Інструмент має власний тембр і опір матеріалу. Простір змінює кожну хвилю. Тіло музиканта переводить внутрішній імпульс у дихання й рух. Присутність слухачів впливає на напруження й ритм того, що відбувається. Сам звук, одного разу виникнувши, повертається до виконавця й підказує наступний жест.
Музика народжується не в одній точці. Вона виникає у взаємодії.
Тому чути — означає не просто отримувати вже створене. Слухач теж бере участь у творі: своєю увагою він виокремлює одні відтінки, поєднує їх зі своїм досвідом і дозволяє звучанню продовжитися всередині себе.
Про що сьогодні нагадала нам музика?
Про те, що творення не завжди починається з контролю.
Іноді ідея вже звучить у тиші, рух уже присутній у тілі, а нова форма готова проявитися — але ми не чуємо її, бо намагаємося повторити знайоме.
Кейдзі Хайно пропонує інший шлях: не йти заздалегідь накресленою лінією. Не змушувати нове бути схожим на минуле. Не визначати форму перш, ніж вона встигне народитися.
Людина, звук, інструмент і простір не відокремлені одне від одного в момент творчості. Це єдиний живий процес, у якому кожен має свій голос і водночас чує ціле.
І тоді музика не виконується людиною — вона пізнає себе через нього і вперше входить у світ.
