Три десятки досвідчених практиків медитації, кожен із щонайменше двома роками регулярної практики, виконали протягом одного дня два тести: тридцятихвилинну сесію дихальної медитації наодинці та таку ж сесію в групі з усіма учасниками. Щоразу, коли увага відволікалася від відчуттів дихання, учасник натискав кнопку на пристрої — прилад фіксував цю подію з мілісекундною точністю, створюючи детальний портрет блукання розуму на часовій шкалі.
Статистика була несподіваною: в обох умовах учасники зафіксували приблизно однакову кількість відволікань. Однак їхній розподіл у часі принципово відрізнявся. У сесії наодинці хвилі відволікань накопичувалися плавно, без явних стрибків — як шум, рівномірний протягом пів години.
У груповій сесії картина була іншою: відволікання частішали поступово, наприкінці заняття досягаючи піку. Однак там, де очікували б побачити втому та роздратування, дослідники виявили парадокс: після групової медитації учасники повідомили про значне зниження тривожності та менш виражену розумову інертність, оцінюваних за шкалою POMS, — показник гарного самопочуття, незважаючи на зростаючий «шум» у голові.
Дослідження опубліковано 28 серпня 2026 року в журналі Frontiers in Psychology. Автори — Alessio Matiz, Sara Sorella, Giuseppe Pagnoni, Franco Fabbro та Cristiano Crescentini — розробили проєкт у межах програми MOM (Mindfulness-Oriented Meditation), яка зосереджується на вимірюванні та розумінні спрямованої уваги. Усі учасники були експертами, а не новачками в практиці медитації, і дослідження використовувало суворий дизайн: внутрішньосуб'єктний (кожен учасник проходив обидві умови), перехресний (порядок сесій варіювався), з контролем акустичних перешкод і без жодних інструкцій під час самої практики. При цьому автори чесно підкреслюють обмеження: вибірка в тридцять осіб досить мала, кожен сценарій випробуваний лише один раз, і використані лише поведінкові вимірювання без запису мозкової активності.
Ці результати ставлять під сумнів класичне уявлення про медитацію як суто індивідуальний процес, де суспільство нібито лише відволікає та заважає досягти глибокого стану.
Згідно з теорією глобального робочого простору, присутність інших людей може підвищувати загальний рівень збудливості та неспання, роблячи мимовільні думки більш помітними — не тому, що вони з'являються частіше, а тому, що розум чутливіший до їх виникнення в соціальному контексті. Це схоже на вмикання світла в темній кімнаті: предмети були там завжди, але тепер ви їх бачите.
Альтернативний погляд, що спирається на теорію предиктивної обробки інформації, пропонує тонший механізм: присутність інших людей змінює точність внутрішніх передбачень про сигнали власного тіла (інтероцепцію). Наодинці розум може покладатися переважно на внутрішню модель тілесних відчуттів; у групі ця модель зміщується в бік урахування зовнішніх сигналів — звуків дихання товаришів, рухів, загального ритму. Баланс між внутрішньою та зовнішньою інформацією переходить в інший стан, і це може як відволікати, так і, парадоксально, упорядковувати досвід.
Образна аналогія допомагає вловити суть: уявіть оркестр, де кожен музикант слухає не лише свою партію, а й ціле звучання. Навіть за однакової кількості помилок їхній розподіл у часі змінюється, бо колективний ритм задає іншу шкалу уваги та сприйняття. Так і тут: група не зменшує хвилі мимовільних думок, а переструктуровує їхню часову динаміку, одночасно створюючи сприятливий фон для емоційного відновлення.
Обмеження дослідження важливі для чесної інтерпретації. Не вимірювалися нейронні кореляти — мозкова активність; не порівнювалися новачки з досвідченими практиками в одних і тих самих умовах; не відстежувалися довгострокові ефекти регулярної практики в різних форматах або вплив розміру групи. Дослідження зафіксувало мікроскопічний зріз: як соціальний контекст переформатовує динаміку спонтанної думки під час зосередженої дихальної практики.
Якщо ці відмінності виявляться стійкими при повторенні на більших вибірках, то клінічні та освітні програми медитації потребуватимуть переосмислення. Вони мають враховувати не лише техніку дихання та напрям уваги, а й форму проведення — соло чи в групі — особливо для людей, які борються з мотивацією до самостійної практики.
