На південному заході індонезійського острова Сулавесі, серед рисових полів та руїн стародавніх палаців, мешкає народ бугі — мореплавці, торгівці та поети, чия картина світу не вкладається у звичну бінарність. У їхній мові існують п'ять слів для позначення різних поєднань статі та гендера: makkunrai («жінки-жінки»), oroané («чоловіки-чоловіки»), calalai («жіночні чоловіки»), calabai («чоловічні жінки») та bissu. Перші чотири категорії стосуються земних людей. Біссу ж стоять окремо. The Conversation
Біссу — це не п'ята стать у загальному переліку, а дещо понад ним. Це гендер, який охоплює всі інші або не належить до жодного — він перевершує саме поняття статі. Саме ця цілісність наділяє їх сакральною функцією. Біссу виступають жерцями та посередниками між людьми й світом духів: вони благословляють, наставляють, зцілюють та освячують шлюби, оселі й врожай.
Логіка цього явища одночасно залізна й прекрасна: як пояснила антропологині Шерін Девіс одна з представниць біссу, ані чоловік, ані жінка не мають достатньої сили (sakti), аби в них могло вселитися божество (dewata) — а той, хто не здатний на таку одержимість, не може бути біссу. Проміжний стан тут вважається не слабкістю, а необхідною умовою контакту з небесами. PAIR + 2
Коріння цієї традиції сягає епосу «Ла Галіго» — одного з найоб'ємніших літературних творів людства. Це поема-міф про створення світу, записана народом бугі старовинним письмом лонтара між XVIII та XX століттями на основі значно давнішої усної традиції. Сюжет твору присвячений космогонії. Земля («середній світ») стоїть порожньою, тож боги Верхнього та Підземного світів вирішують заселити її, відправивши донизу своїх дітей: з неба сходить Батара Гуру, а з-під води піднімається Ве Ньїлік Тімо. Вони стають прабатьками близнюків Саверігадінга та Ве Тенріабенг; заборонене кохання брата до сестри змушує героя вирушити за моря — до Китаю, де він бере шлюб із Ве Чудаї, схожою на його сестру, а їхній син І Ла Галіго згодом обходить увесь світ. Це не просто переказ: текст служив для бугі одночасно календарем та зведенням життєвих правил. Wikipedia + 2
І ось ключовий момент: правильно прочитати «Ла Галіго» під силу лише біссу. Вони володіють священною «мовою небес» — торілангіq, якою написані ці манускрипти. Читання організоване як урочистий обряд. Спочатку в певному ритмі б'ють барабани та курять пахощі; коли дріб затихає, біссу промовляють мантри й просять вибачення у богів, чиї імена мають пролунати. Lov35ekdiluLov35ekdilu
Проте найбільш видовищним доказом їхнього посередництва є транс. У кульмінаційні моменти обрядів біссу виконують танець маггірі. Під час нього дух богів входить у тіло біссу, той втрачає свідомість і стає невразливим до гострого заліза. Маггірі — це ритуальне самопроколювання: біссу з силою встромляють священний кріс у найчутливіші місця — шию, долоню, око. Якщо лезо не входить навіть під тиском, це означає, що біссу став «непробивним» (kebal) і ним заволодів могутній дух — а отже, він здатен дати дієве благословення. Увійти в такий транс, за місцевими віруваннями, можна лише тілесно поєднавши в рухах чоловіче та жіноче начала. Sage Journals + 3
Дивно, але прихід ісламу на початку XVII століття спочатку не завадив цій системі. Поширення нової релігії кинуло виклик претензіям біссу на божественний статус, проте тривалий час жерці мирно співіснували з новою вірою. Катастрофа сталася пізніше — і прийшла вона зсередини самої Індонезії.
У 1950-х роках повстання прибічників «Ісламської держави Індонезії» під проводом Кахара Музаккара оголосило біссу порушниками ісламських засад: їх вистежували, вбивали або змушували поводитися як «нормальних» чоловіків. Цю операцію без жодної іронії назвали «покаянням». Ті, кому вдалося вижити, переховувалися в печерах.
Сьогодні традиція тримається буквально на плечах кількох людей. За оцінками антропологів, у всьому Південному Сулавесі залишилося менше сорока біссу, і далеко не всі з них здатні виконувати маггірі. Старші вмирають, а наступників не вистачає. І все ж кожного посівного сезону біссу, як-от немолодий Нані, знову ведуть процесію до води на обряд маппалілі під візерунчастою парасолькою. Їх менше сорока — але вони досі залишаються мостом між людським та божественним.
