26 травня 2026 року адміністратор NASA Джаред Айзекман на пресконференції у Вашингтоні оголосив про запуск трьох безпілотних місій під спільним брендом «Moon Base» — Moon Base 1, 2 та 3. Вони мають стартувати до кінця 2026 року та закласти фундамент постійної місячної бази на південному полюсі супутника.
Перша місія (Blue Origin, Blue Moon Mark 1 Endurance) запланована на осінь, а друга (Astrobotic Griffin) та третя (Intuitive Machines IM-3) — на кінець року. Це не просто технічні випробування: NASA перейменувала та переформатувала частину контрактів Commercial Lunar Payload Services (CLPS), щоб підкреслити стратегічний поворот від орбітальної станції «Gateway» до наземної інфраструктури.
Загальний обсяг вантажів до 2029 року складе близько чотирьох тонн, включаючи системи зв'язку, енергетики, навігації, перші ровери (Astrolab FLIP та Lunar Outpost Pegasus) та наукові прилади, зокрема від ESA та Південної Кореї.
Передісторія проєкту наступна. Програма Artemis відродилася у 2017 році як відповідь на китайський прогрес. Після успішного завершення Artemis II (пілотований обліт Місяця у квітні 2026 року) NASA відмовилася від планів щодо орбітальної станції Gateway і зосередилася на поверхні. У період 2029–2032 років планується будівництво напівстаціонарних модулів, а з 2032-го — постійна присутність екіпажів. Загальний бюджет лише початкової фази становить близько 20 мільярдів доларів. Комерційні партнери — Blue Origin Джеффа Безоса, Astrobotic, Intuitive Machines, SpaceX — отримують контракти на сотні мільйонів. Це класичний американський підхід: держава визначає мету, а приватний сектор мінімізує ризики та прискорює терміни.
Проте за технологічним фасадом стоїть жорстка геополітика. Китай із 2021 року спільно з Росією просуває Міжнародну наукову місячну станцію (ILRS). Пекін рішуче налаштований висадити тайконавтів до 2030 року та розпочати будівництво своєї бази у 2031–2035 роках. Обидві сторони націлилися на південний полюс — регіон із покладами водяного льоду, постійним сонячним світлом та стратегічною перевагою. США просувають «Угоди Артеміди» (понад 40 країн), Китай — свій формат. Це не просто перегони за першість, а боротьба за фактичний контроль над ресурсами та нормами космічного права. Жодна зі сторін відкрито не порушує Договір про космос 1967 року, проте обидві створюють реальні факти на місцевості.
Спонтанність процесу очевидна: стрімкий розвиток приватного космосу (SpaceX, Blue Origin) та глобальний технологічний прогрес перетворили Місяць на реальність, а не фантазію. Інженери десятиліттями накопичували знання про посадкові системи, робототехніку та регенерацію ресурсів. Конкуренція двох наддержав виступає природним колективним драйвером, як і в 1960-ті. Однак маніпулятивна складова також присутня і доволі помітна.
NASA та Білий дім (за адміністрації Трампа) свідомо використовують риторику «золотого віку» та «випередження Китаю», щоб гарантувати фінансування в Конгресі. Перейменування звичайних місій CLPS на «Moon Base» — класичний PR-прийом: створюється образ неминучого тріумфу, хоча реальні терміни вже неодноразово зміщувалися.
Приватні компанії (Безос і Маск публічно підтримали ці плани) отримують медійний капітал та нові інвестиції. Китай, зі свого боку, наголошує на «мирному міжнародному співробітництві», водночас закриваючи програму для більшості західних партнерів. Обидві сторони формують наративи, де вони постають «лідерами людства», а суперник — «загрозою».
Довгострокові наслідки виходять за межі Місяця. Успіх дозволить видобувати лід для палива, проводити унікальні астрономічні спостереження та відпрацьовувати технології для польоту на Марс. Невдача або затягування термінів віддасть ініціативу Пекіну та підірве довіру до американської моделі державно-приватного партнерства.
Поки що колективні сили інновацій переважають маніпуляції: приватний сектор уже довів, що здатний літати дешевше та частіше за державні монополії. Ризик полягає в іншому — якщо геополітична риторика візьме гору, ми отримаємо не одну базу, а дві конкуруючі зони впливу на Місяці.
Зрештою, місячні перегони 2020-х — це не повторення 1960-х, а новий рівень. Вони демонструють, як колективний людський порив до зірок може бути одночасно спонтанним і керованим.
Головне — щоб маніпуляції не затьмарювали реальний прогрес. Якщо США та Китай (разом зі своїми партнерами) знайдуть точки дотику — наприклад, через спільні наукові експерименти або стандарти безпеки, — Місяць стане не полем битви, а спільним плацдармом.
Поки що ми спостерігаємо класичний баланс: бажання першенствувати штовхає вперед усю галузь. У даному випадку добре, що космічну, а не військову.
