На конференції з вивчення свідомості в Тусоні в 1994 році Девід Чалмерс запропонував поділ, який з тих пір структурує всю дискусію про свідомість. З одного боку — «легкі проблеми»: як мозок обробляє інформацію, керує увагою, складає внутрішні звіти про свої стани. Це складно, але в принципі вирішувано методами нейробіології та обчислювальних наук.
З іншого — «важка проблема»: чому ці фізичні процеси супроводжуються суб'єктивним переживанням, внутрішнім відчуттям «що це таке»? Чому у нас взагалі є свідомість, а не просто неусвідомлена обробка інформації? За тридцять років це питання з локальної філософської дискусії перетворилося на центральну загадку когнітивної науки. Але тепер, коли число його критиків зростає серед філософів і нейровчених, з'являється все більш переконливий аргумент: сама формулювання проблеми спирається на помилку сприйняття.
Аргумент Чалмерса здавався неспростовним. Навіть якби ми повністю пояснили нейронні кореляти будь-якого психічного явища — як мозок стежить за об'єктами, інтегрує інформацію, виробляє мову — залишився б зазор: чому мені це щось дає? Чому червоний колір саме такий червоний?
Зомбі-аргумент і мисленнєвий експеримент з кімнатою Мері посилювали переконання, що фізично ідентична система може залишатися повністю без свідомості. Але критики, починаючи з Деніела Деннетта, вказують на більш тонкий момент: інтроспекція — джерело принципово ненадійне. Мозок не виробляє щось на зразок внутрішнього спектаклю, де всі переживання виступають перед центральним спостерігачем. Звіти про свої відчуття виникають з безлічі паралельних процесів обробки, схильних до спотворень пам'яті, помилок уваги та систематичних ілюзій.
Група філософів, які назвали себе ілюзіоністами, йде далі: qualia — якісні переживання, нібито незводні до фізики — просто не існують як фундаментальні властивості. Те, що ми називаємо червоністю томата, це не особлива магічна властивість, а складний пучок функціональних операцій: система оцінює об'єкт, виробляє внутрішній звіт про оцінку, цей звіт стає глобально доступним в мозку. Через недосконалість інтроспекції нам здається, що крім усіх цих процесів є ще щось — якесь невловиме якість переживання. Насправді це всього лише грубо спотворене відображення самих процесів.
Кіт Франкіш і його однодумці, спираючись на логіку фізикалізму, роблять висновок: якщо qualia не існують як незалежні властивості, то «важка проблема» просто розчиняється. Залишаються тільки інженерні завдання — відтворити ті ж функції в машині, перевірити наявність потрібних маркерів поведінки та активації мозку.
Логічне ядро заперечення Чалмерса — це прийом conceivability: якщо ми можемо логічно не суперечливо уявити собі зомбі (фізично ідентичну істоту без суб'єктивного досвіду), то фізичні факти не можуть спричинити феноменальні факти.
Опоненти парирують інакше: наша нездатність уявити повне тотожність відображає просто неповноту нашого розуміння фізіології свідомості в даний момент, а не онтологічну прірву між світом і переживанням. На емпіричному рівні жоден інструмент — ні функціональна магнітно-резонансна томографія, ні тести на метапізнання — не може прямо виміряти «відчуття зсередини»; всі дані завжди стосуються лише нейронних корелятів, поведінки та вербальних звітів.
Сам факт, що ми можемо лише опосередковано вивчати свідомість, може означати не її принципову трансцендентність, а просто методологічне обмеження, властиве третій особі спостереження.
Уявіть складний конвеєр: кожна станція виконує свою роль, сигнали циркулюють по мережі, результати обробляються паралельно. Ніхто не шукає «додатковий організуючий дух» за межами роботи цієї машини. Аналогічно, суб'єктивний досвід може бути просто інтегрованим результатом розподіленого обчислення, яке система описує самій собі. Коли самоопис достатньо детальний і стає доступним безлічі процесів в мозку, виникає ілюзія: здається, що є якийсь центральний спостерігач, що бачить все «зсередини». Насправді це лише багаторівневий звіт однієї системи про саму себе, помилково інтерпретований як свідчення про наявність чогось надфізичного.
Для досліджень в галузі штучного інтелекту та теоретичного трансгуманізму це переосмислення змінює самі пріоритети. Замість гонитви за невловимим «відчуттям» і тестування його наявності вчені можуть зосередитися на реальній інженерній меті: відтворити ту ж функціональну організацію і перевірити необхідні маркери поведінки та активності мозку. У клініці це позбавляє від спокуси приписувати глибоке приховане свідомість пацієнтам у комі, коли наявні лише складні рефлексивні реакції.
Питання про те, чи свідома машина або тварина, перестає бути чистою метафізикою і стає конкретним емпіричним та етичним розрахунком: які саме інтегровані функції та які форми саморефлексії ми готові вважати достатньою ознакою свідомості?
Відмова від «важкої проблеми» як від самостійної сутності не спрощує розуміння, а переносить його на більш щільну, операціональну основу. Замість спекуляцій про те, чому взагалі можлива свідомість, дослідники отримують завдання: точно визначити та відтворити механізми самомоніторингу, інтеграції та глобальної доступності інформації, зрозуміти, як мозок помилково інтерпретує власні процеси як якісні переживання. Це робить суперечку про природу свідомості менш філософськи безнадійною і більш науково плідною.
