У 2026 році в журналі Journal of Neuroscience вийшла знакова стаття Джозефа Леду «My Fifty Years Thinking About Emotional Consciousness in the Brain» — роздуми вченого про шлях, що простягнувся через півстоліття нейронаукових досліджень. Це не звіт про нове відкриття, а рідкісний для сучасної науки жанр: чесна переоцінка власних ідей. Леду простежує еволюцію свого мислення від ранніх робіт з розщепленим мозком у середині 1970-х років до сучасного розуміння, що поведінкові реакції страху та свідоме переживання емоцій — це не одне й те саме.
Його шлях почався незвично. У середині 1970-х Леду працював у класичних дослідженнях розщепленого мозку разом із Майклом Газзанігою, вивчаючи, як кожна півкуля мозку обробляє інформацію незалежно. Ці дослідження, що проводилися в Dartmouth Medical School, пробудили в молодого вченого глибокий інтерес до свідомості — зокрема, до емоційної свідомості. Однак невдовзі Леду усвідомив, що людський мозок вивчати складно, і перемістився на щурів, де міг простежити нейронні ланцюги детально.
Його класичні досліди з умовного рефлексу страху розкрили ключову роль мигдалеподібного тіла у формуванні захисних реакцій. Щур чує звук, за яким слідує удар електричним струмом, і незабаром уже завмирає від одного звуку — класичне павловське обумовлення. Але ось парадокс, на який Леду вказував уже тоді: активація нейронів мигдалини при звуці не дорівнює почуттю страху. Це поведінкова реакція, стародавня система виживання. А почуття? Воно, на його переконання, потребує більшого — метакогнітивних процесів, коли кора головного мозку створює уявлення про саму себе в стані страху. Мозок дивиться на свої ж активації, рефлексує, і з цього самоставлення виникає суб'єктивне переживання.
У своїй новій статті Леду систематично критикує те, що він називає концептуальною помилкою багатьох теорій емоцій: ототожнення нейронних корелятів емоційної поведінки з самими емоціями. Його власні чотири десятиліття даних щодо мигдалини привели його та його колег (включно з філософом Річардом Брауном з LaGuardia Community College CUNY) до складнішої моделі: емоції — це не нейронні ланцюги у підкірці, а радше високоуровневі репрезентації, що виникають з того, що кора робить з усіма вхідними сигналами. Різниця між емоційною та нееемоційною свідомістю, стверджує Леду, не в походженні сигналів (обидва можуть починатися в підкірці), а в тому, які входи обробляє кора та як вона їх інтегрує.
Особливо важливо те, що Леду не претендує на вирішення «важкої проблеми» свідомості — питання, чому фізичні процеси породжують суб'єктивний досвід. Натомість він підкреслює необхідність чітко розрізняти функціональні аспекти (що робить система) та феноменальні (як система себе відчуває). Багато сучасних теорій, зазначає він, змішують ці рівні аналізу. Його позиція ближча до так званих теорій вищого порядку (Higher-Order Theory of consciousness), в яких свідомість виникає з репрезентацій про власні ментальні стани, ніж до уявлень про емоції як прямі продукти підкіркових структур.
Ця робота повертає науку про свідомість до фундаментального питання: що ми насправді вимірюємо, коли говоримо про «емоційну свідомість»? Коли ми записуємо активність мигдалини при звуку, що передує удару, ми реєструємо захисну поведінку — інструмент виживання, відточений еволюцією. Але свідомість — це інше. Розуміння відмінності між захисною поведінкою та суб'єктивним переживанням залишається критичним не тільки для нейробіології нормальних емоцій, але й для лікування емоційних розладів, де люди часто відчувають страх без видимої причини або, навпаки, можуть діяти з холодною розважливістю, не відчувши страху.
