У Луксорі, на території стародавнього Карнакського храмового комплексу, спільна китайсько-єгипетська археологічна місія зробила відкриття, яке змушує переглянути усталені уявлення про планування єгипетських святилищ. З 2018 року експедиція розчищає зону храму Менту — бога війни й сонця — і вже завершила вивчення п'яти з шести відомих святилищ Осіріса. Серед знахідок — рельєфи із зображенням бога Хапі, написи з переліком жертвопринесень і фрагменти сцен, де жриці здійснюють обряди. Але найнесподіванішою стала південна «священна водойма», про існування якої раніше не було жодної згадки в текстах.
Досі єгиптологи вважали, що кожен храмовий комплекс мав лише одне ритуальне озеро — північне. Китайські та єгипетські фахівці, працюючи пліч-о-пліч, систематично дослідили південну частину ділянки й виявили кам'яну чашу площею близько 50 квадратних метрів і завглибшки п'ять метрів. Стіни складені з блоків, збереглися сходи для спуску до води й навіть стела з іменем стародавнього чиновника, який приніс дари. Єгипетські колеги спочатку сумнівалися: двохсотлітня традиція розкопок не передбачала подібної конфігурації. Тепер же храм Менту постає як рідкісний приклад симетричного північно-південного розташування священних водойм.
Відкриття безпосередньо зачіпає розуміння давньоєгипетської ритуальної практики. Вода у святилищах символізувала первозданний океан Нун, а жерці щодня здійснювали обмивання й узливання, щоб підтримувати космічний порядок. Наявність двох озер могла означати розподіл функцій: одне — для ранкових, друге — для вечірніх церемоній, або ж відображала двоїсту природу самого Менту як бога-воїтеля й сонячного диска. Поруч із новою водоймою знайдено залишки «саду Амона», що підтверджує письмові джерела про священні гаї при храмах.
Проєкт став яскравим прикладом того, як сучасні держави використовують археологію для зміцнення культурних зв'язків. Китайська сторона надала обладнання та методики, єгипетська — доступ до пам'ятки й глибоке знання місцевої стратиграфії. Керівники обох команд наголошують: спільна робота не лише приносить нові артефакти, а й передає послання про діалог цивілізацій. Для єгиптології це означає приплив свіжих даних про пізній період — XXV–XXVI династії, коли жриці відігравали помітну політичну роль.
Кожен новий блок, піднятий з-під піску, нагадує, що навіть добре вивчені пам'ятки зберігають приховані шари. Подвійне озеро храму Менту — не просто географічна деталь, а свідчення того, наскільки гнучкою й багатошаровою була релігійна географія стародавніх єгиптян. Подібні знахідки змушують істориків ставити питання не лише про ритуали, а й про те, як суспільства минулого організовували простір, щоб підтримувати зв'язок між земним і божественним.
Для сучасного читача цей епізод слугує наочним уроком: найміцніші знання народжуються на стику культур і дисциплін, коли звичні схеми поступаються місцем фактам, викопаним спільними зусиллями.
