Вечір на «Енфілді» завершився не просто перемогою, а черговим підтвердженням старої істини: проти Ліверпуля Челсі в серії пенальті майже завжди програє. Після 1:1 в основний час господарі взяли гору 6:5, і знову вирішальний промах стався у захисника «синіх».
Матч четвертого раунду Кубка ліги став ілюстрацією того, як психологічна перевага однієї команди над іншою перетворюється на майже містичну закономірність. За останні два десятиліття Ліверпуль п'ять разів перемагав Челсі саме в післяматчевих серіях — від півфіналу Ліги чемпіонів 2007 року до фіналів 2022-го. Кожна нова зустріч додає до цієї історії новий шар напруги.
В основний час усе вирішили два пенальті в кінцівці першого тайму: Морган Роджерс вивів Челсі вперед, а Коді Гакпо тут же зрівняв рахунок. Далі — 16 ударів у серії, де промахи Тсімікаса, Гравенберха, Барко, Емеги і, нарешті, Фофани вирішили результат. Джо Гомес, який ніколи раніше не забивав за «червоних», став героєм.
За цією драмою стоїть не лише везіння чи майстерність воротарів. Річ у накопиченій історії поразок, яка тисне на гравців Челсі ще до першого удару. Коли Веслі Фофана, який уже помилився в основний час, виходить до м'яча у вирішальний момент, тягар минулих невдач стає майже відчутним.
Для Антоні Іраоли, чий Ліверпуль вийшов у чвертьфінал проти «Борнмута», ця перемога — ще один доказ, що в кубкових матчах проти топ-суперників ментальна стійкість важливіша за тактичні схеми. Для Хабі Алонсо в Челсі поразка додає питань про те, як швидко команда зможе позбутися синдрому «вічного невдахи» в ключові моменти.
Пенальті у футболі — це не лотерея, а дзеркало, в якому відображається все, що команда приховує у звичайній грі: страх, упевненість, пам'ять про минулі поразки. Цього вечора дзеркало знову показало Челсі його слабке місце.
