У численних експериментах після виконання виснажливих когнітивних завдань прогулянка парком або лісом відновлювала увагу помітно ефективніше, ніж прогулянка міськими вулицями. Саме ці результати лягли в основу теорії відновлення уваги Стівена та Рейчел Каплан. Тепер дослідник з Університету штату Огайо Річард Джагасинськи запропонував математичну гіпотезу, яка може пояснити цей ефект через механізм поширювальної хвилі уваги (travelling wave).
Згідно з новою моделлю, розподілену увагу можна представити як хвилю, що поширюється з постійною швидкістю, але здатну змінювати свою просторову і часову частоту. Коли людина опиняється у просторому природному середовищі, довжина хвилі збільшується, а обидві частоти знижуються. Це створює режим більш повільного сприйняття, характерний для природних ландшафтів з їхньою фрактальною структурою, плавними переходами та неспішними ритмами.
У міському середовищі ситуація протилежна. Безліч об'єктів, вивісок, транспорту та сигналів, що швидко змінюються, відповідають вищим частотам уваги. За гіпотезою автора, саме така високочастотна робота потребує більших витрат довільного контролю і швидше призводить до когнітивного стомлення.
Для обґрунтування своєї моделі Джагасинськи використовує результати досліджень, які показують, що при стійкій увазі мозок демонструє ритмічні коливання приблизно в діапазоні 3–8 Гц.
Додаткову підтримку дають експерименти із зорового пошуку, де людина здатна одночасно обробляти кілька об'єктів, що краще узгоджується з розподіленою хвильовою організацією уваги, ніж з уявленням про послідовне сканування навколишнього середовища.
Припущення про постійну швидкість поширення хвилі також допомагає пояснити відомий зоровий ефект: при повільному русі об'єктів ми сприймаємо їх як єдину траєкторію, а при збільшенні швидкості починаємо розрізняти кілька незалежних рухомих об'єктів. Автор інтерпретує цю межу як природну межу швидкості роботи фокальної уваги.
Класична теорія Каплана пояснювала відновлювальну дію природи такими якостями, як «м'яке зачарування» (soft fascination), відчуття простору і загадковості. Нова модель пропонує перевести ці суб'єктивні характеристики в кількісні параметри. Замість важко вимірюваного відчуття «зачарування» з'являється потенційно вимірювана величина — просторово-часова частота хвилі уваги.
Уявіть кола на поверхні спокійного озера. Чим довші хвилі, тим повільніше вони проходять по воді і тим спокійніше сприймається рух. За аналогією, природні ландшафти можуть переводити увагу в низькочастотніший режим, дозволяючи знизити навантаження на системи довільного контролю. Навпаки, насичене міське середовище підтримує вищі частоти перемикання уваги, що сприяє накопиченню когнітивної втоми.
Якщо ця модель отримає експериментальне підтвердження, вона може стати важливим кроком до кількісного опису того, як характеристики навколишнього середовища впливають на увагу і суб'єктивне сприйняття. Це відкриє нові можливості не тільки для досліджень свідомості, але й для проєктування міського середовища, програм когнітивної реабілітації та відновлення після тривалої роботи з цифровими пристроями.
