Як перетворити те, що постійно рухається, на нерухоме? Це питання німецька художниця Еленор Копка вирішує, переносячи химерні форми зі своїх намальованих від руки анімацій у керамічні скульптури.
Процес починається зі створення тривимірного об'єкта, його анімації та подальшого вибору окремих кадрів для втілення в глині. Так народжуються серії застиглих моментів із того, що раніше звивалося на екрані. Підхід ідеально пасує до робіт Копки, сповнених ексцентричних форм, несподіваних перетворень і гумору, що змушує гадати, що станеться далі.
Художниця, яка живе в Ліоні, спочатку вивчала ілюстрацію та друковану графіку, але завжди тяжіла до музики та інсталяцій. Самостійно опанувавши анімацію, вона «просто побігла з цим». У 2025 році Копка завершила учнівство в кераміці, відкривши новий спосіб експериментувати з відносинами між рухом і формою.
«Мене зачаровує протиставлення анімації та скульптури: анімація фіксує рух у межах екрана, а скульптура існує у фізичному світі, але залишається замороженою», — пояснює вона. Це дослідження зв'язку двох світів особливо актуальне зараз, коли цифрове й матеріальне все частіше перетинаються у творчості.
Анімація у Копки часто ведеться без розкадровки: від кадру до кадру, куди заведе. Такий імпровізаційний метод ризикований — іноді доводиться вирізати цілі сцени, — але саме він породжує органічні трансформації. Приклад — короткометражка MOLD 2025 року, де підсвідомо відбилися переживання вагітності: божевілля нового життя, прекрасна й водночас безглузда ланцюгова реакція.
Художниця цінує, коли роботи викликають сміх або легку тривогу, але без іронії. «Я серйозно ставлюся до своєї справи і хочу, щоб люди бачили і гумор, і красу», — каже вона. Подібний баланс проявився і в музичному відео для джазового музиканта Адама О'Фаррілла, де досліджується благоговіння та мінливість часу.
Після народження дитини рік тому Копка пережила період, коли творчість відійшла на другий план. Повертаючись до студії, вона знову звертається до ручної роботи: «Часто я дивлюся всередину себе і дозволяю рукам вести, не надто розмірковуючи. З керамікою особливо надихає просто покласти руки на глину і подивитися, що вийде».
Так особисті зміни підштовхують художницю до нового діалогу між ефемерним і вічним. Її роботи нагадують, що навіть у цифрову епоху дотик до матеріалу здатен повернути відчуття справжнього часу й тіла.




