Команда Сіаньського університету електронних наук і технологій під керівництвом академіка Дуань Баояня презентувала систему бездротової передачі енергії кіловатного рівня на відстань понад 100 метрів — важливий, хоча наразі лише наземний етап проєкту «Zhuri» («Погоня за Сонцем»).
Група дослідників із Сіаньського університету електронних наук і технологій (Xidian University) оголосила про значний успіх у розробці космічної сонячної енергетики. У межах ініціативи «Zhuri» було створено наземну систему верифікації, здатну передавати енергію кільком рухомим цілям одночасно за допомогою мікрохвиль. Це одне з найбільш предметних нещодавніх випробувань технологій, необхідних для функціонування майбутніх орбітальних сонячних станцій.
Система вже продемонструвала передачу 1180 Вт на відстань близько 100 метрів з ефективністю DC-DC 20,8% та показником збору променя 88%. Під час окремого експерименту вона забезпечила стабільні 143 Вт для рухомого дрона на відстані 30 метрів при швидкості 30 км/год. Ці результати були оприлюднені 18–19 травня 2026 року і свідчать про поступ у ключових технологіях проєкту, що в перспективі передбачає розміщення великої сонячної станції на геостаціонарній орбіті.
Поточний статус проєкту. Це наземна верифікаційна система, а не орбітальний прототип. Робота на базі університету триває вже кілька років: у 2022 році було побудовано 75-метровий тестовий стенд. Новий етап — це вдосконалена система з можливістю багатоточкової передачі та вищою точністю наведення. До реального виведення на орбіту та передачі енергії на Землю з відстані у тисячі кілометрів ще далеко: плани включають запуск мегаватного демонстратора на орбіту близько 2030 року та створення масштабніших систем згодом.
Як це працює. Сонячні панелі на орбіті збиратимуть енергію практично цілодобово без втрат через атмосферу чи настання ночі. Електрику перетворюватимуть на мікрохвилі, які спрямовуватимуться вузьким променем на наземні приймальні антени (ректени), де вони знову ставатимуть електричним струмом. Ключові вдосконалення у поточному тесті — точність управління променем, мінімізація втрат та можливість роботи з кількома рухомими приймачами. Це відрізняє систему від попередніх лабораторних експериментів, де відстані були меншими, а потужності — нижчими.
Головні виклики. Попри прогрес, залишається низка серйозних перешкод.
По-перше, масштабування: від 100 метрів на землі до 36 000 км на геостаціонарній орбіті, де знадобиться надточне наведення променя на цілі, що рухаються відносно Землі.
По-друге, ефективність — показник 20,8% DC-DC на короткій дистанції означає, що на реальних відстанях втрати зростуть, а загальна економіка системи поки що залишається незрозумілою.
По-третє, безпека: потужні мікрохвильові промені мають бути безпечними для авіації, птахів і людей у зоні прийому.
По-четверте, вартість виведення та обслуговування гігантських конструкцій на орбіті, а також регуляторні та міжнародні питання — використання орбітального простору та частот для передачі енергії.
Порівняння з альтернативами. Мікрохвильова передача, яку розвиває Китай, має певну технологічну зрілість порівняно з лазерною: вона краще проходить крізь атмосферу на певних частотах і менш чутлива до погодних умов. Проте лазерні системи дозволяють використовувати компактніші приймачі. Якщо порівнювати з наземною сонячною генерацією разом із акумуляторами, космічний варіант забезпечує постійну генерацію, але потребує колосальних капітальних інвестицій. Малопотужні ядерні реактори (SMR) або наземні відновлювані джерела з накопичувачами енергії наразі виглядають реалістичнішими на найближчі десятиліття.
Перспективи. Поточний тест — це важлива технологічна демонстрація, яка підтверджує прогрес у контролі мікрохвильового променя та багатоточковій передачі. Він наближає Китай до можливості створення «орбітальних зарядних станцій» для супутників, а у віддаленій перспеквіті — і для Землі. Однак від наземних кіловатів до комерційних гігаватів на орбіті доведеться пройти ще багато інженерних та економічних етапів. Наступними логічними кроками стануть розширення наземних тестів, відпрацювання точності наведення на великих відстанях та підготовка до орбітальних експериментів. Проєкт залишається одним із найамбітніших у світовій космічній енергетиці, але його практична віддача потребуватиме часу та значних ресурсів.
